Винахід паризької авангардної спільноти 20-го століття, психогеографія, «вивчення специфічних впливів географічного середовища на емоції та поведінку людей» є надзвичайно привабливим в умовах сьогодення.

Причин тому багато, але згадаємо декілька: ми досі перебуваємо у пастці урбаністичної сцени, що постійно змінюється під впливом розвиненого капіталізму та споживацтва; ми бачимо те, як унікальні ідентичності районів стираються шляхом джентрифікації, а унікальні ідентичності людей – нехтуються узагальненнями; ми помічаємо, як культурні індустрії наповнюють наші вулиці, залишаючи мало місця для самовияву. «Суспільство спектаклю» досі живе. Часи пандемії налаштували нові психогеографічні перспективи, адже уречевилися «невидимі кордони» міста, а з ними –  неуникні бажання їх подолати. Російське вторгнення в Україну, груба спроба позбавити українців як матеріального, так і культурного простору, є ще одним приводом для занурення у проблеми сучасних тілесних та розумових географій.

Дріфт [derivé], ситуація, розвертання [détournement], прогулянки, маргінальні/нонконформістські досвіди переживання міста та будь-які інші практики неминуче постають із глухів кутів культури. Психогеографічний жест реанімує досвід «перебування десь», спонукаючи до спроби розгледіти себе та інших у міському ландшафті. Через потенційно рятівні прогалини у міській структурі, через точки непрямих доступів, у нас є можливість поставити під питання визначеності міських наративів, що вписані у соціальну стратифікацію та моделі повсякденної поведінки.